Подобівський Володимир

к.геогр.н., викладач

Тернопільський обласний комунальний

інститут післядипломної педагогічної освіти

м. Тернопіль

ТРАНСФОРМАЦІЯ ВОДНО-БОЛОТНИХ УГІДЬ ГОЛОГОРО-КРЕМЕНЕЦЬКОГО КРЯЖУ

Важливим компонентом ландшафтних систем і стабілізатором навколишнього природного середовища є водно-болотні угіддя. Призначення їх сьогодні найрізноманітніше: від водозабезпечення населення і промисловості до регулювання річкового стоку, зниження небезпеки повеней, нівелювання негативних наслідків посух тощо. Разом з цим, при створенні штучних водойм відбувається затоплення значних площ заплав і низьких терас, цвітіння води і погіршення її гідрохімічних властивостей, заміна видового складу фауни і флори, абразія берегів, що є причиною руйнування цінних прибережних земель. Ці трансформації провокують зміну основних показників функціонування річок, погіршують їхній геоекологічний стан [1, с. 75-76]. Завдяки цьому водно-антропогенні системи перебувають у стані постійного перетворення і пристосування до змінених людиною умов середовища, результати чого часто приводять до непередбачуваних, а іноді протилежних очікуваним наслідків. Тому вивчення змін водно-болотних систем протягом останніх століть залишається важливим завданням конструктивної географії. Особливо значущим подібний моніторинг залишається для вододілів, яким є Головний європейський вододіл – територія Гологоро-Кременецького кряжу (ГКК).

Найбільші площі водно-болотних угідь ГКК припадають на часовий зріз, датований 1855 р. На цей час близько 4,5 тис га (0,8 % досліджуваної території) знаходилося під ставами, водосховищами (озер в межах кряжу практично немає) і ще понад 4 % – під болотами. Остання категорія земель ніколи не займала в межах ГКК великих площ у зв’язку з горбогірним характером рельєфу: лише 17,3 % від усіх болотних угідь досліджуваної території (табл. 1).

Найбільш потужна система водосховищ у сер. ХІХ ст. розташовувалася безпосередньо в межах річкової системи Серету, де площа водного дзеркала становила близько 1100 га. Ще 0,94 та 0,6 тис. га водних угідь припадало відповідно на річкові системи Західного Бугу та Вілії. Площа водних об’єктів Ікви становила на той час 450 га. Найменшими площами водойм володіли гологірські річки (Золота Липа – 180 га, Гнила Липа – 30 га), що разом із незначним перетворенням їх меліоративними каналами свідчить про високий рівень їх збереження у природному стані.

Високий рівень заболоченості у середині ХІХ ст. був характерний басейнам приток Західного Бугу (власне Західний Буг, Золочівка) і Серету (В’ятина, Серет Лівий), басейнам річкових систем Ікви та Вілії. Практично повністю були відсутні перезволожені ділянки у басейнових системах Гологір.

Таблиця 1

Зміни площ болотних угідь дослідної території у сер. ХІХ – ХХ ст.

Польська система землекористування, зафіксована на картах Війського Інституту Географічного (20-30-ті рр. ХХ ст.), принесла зміни у ведення сільського господарства краю. Це проявилося у зменшенні кількості і площ земель під штучними водоймами з регуляторною функцією, скороченні болотних угідь. Ці зміни були спричинені нестачею сільськогосподарських угідь, тому частину ставів та водосховищ було спущено або й зовсім ліквідовано, у результаті чого виникають нові заболочені території [2]. Якщо вздовж течії р. Ікви на просторі від с. Борщівка до с. Новий Кокорів у 1855 р. існувало 4 стави сумарною площею водного дзеркала понад 230 га, то у 1925 р. два з них було ліквідовано зовсім, а 2 великих спущено (площа зменшилася до 20 га). До 1925 р. практично повністю ліквідовано систему водосховищ у межах приток Серету. Частина цих земель вже на поч. ХХ ст. використовувалася під пасовища. Таким чином, за 1855-1925 рр. площу водних об’єктів було скорочено до 1700 га, тобто більш ніж у двоє. Натомість площа боліт усієї досліджуваної території за той же час практично не змінилася, проте спостерігаються зміни у територіальному їх поширенні (табл. 1.).

Впродовж ІІ часового періоду площа водно-болотних угідь ГКК зазнає подальших трансформацій: збільшується частка водних об’єктів (до 0,48 %) з різким скороченням перезволожених ділянок (лише 0,28 %). Було відновлено комплекс водосховищ в межах русла Серету площею близько 1 тис. га та організовано каскад водосховищ в середній і нижній течії Ікви (майже 600 га). Здійснювані впродовж радянського часу повсюдні осушувальні меліорації, спричинені нестачею, здебільшого, ріллі зачепили й ГКК. За 1925-1980 рр. найбільшого скорочення площ болотних угідь зазнали річкові системи Ікви, Гологірки, Вілії [3]. Так, у межах річкової системи Ікви протягом 1925-1980 рр. було осушено понад 5600 га перезволожених земель і трансформовано їх у сільськогосподарські угіддя. У менших масштабах відбувалися процеси замулення та заболочення русел р. Гнилої Липи, Золочівки, Серету. В одному лише Кременецькому районі у І пол. 60-х рр. ХХ ст. за рахунок осушення боліт (4027 га) створено значні площі сільськогосподарських угідь (орних – 1300, сінокосів – 1472, пасовищ – 1255 га) [72].

Трансформовані у ІІ пол. ХХ ст. в поля та пасовища болота нині малопридатні для рільництва через надмірну сухість і низьку родючість. Торфовища продовжують деградувати, інтенсивно заростають синантропними видами рослин, більшість з них не викошується. Тому необхідне цілеспрямоване налагодження спеціального менеджменту, ощадливого землекористування, забезпечення охорони і ренатуралізації природних комплексів цих територій. Зменшення площі угідь, зайнятих болотами, протягом сер. ХІХ – кін. ХХ ст. можна трактувати як зниження потенціалу стійкості ландшафтних систем ГКК та прилеглої території.

Література

1. Ковальчук І. П. Річково-басейнова система Горині: структура, функціонування, оптимізація : монографія / І. П. Ковальчук, Т. С. Павловська. – Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. – 2008. – 244 с.
2. Брадіс Є.М. Торфово-болотний фонд УРСР, його районування та використання / Є. М. Брадіс, А. І. Кузьмичов, Т. Л. Андрієнко, Є. Б. Батячов. – К. : Наук. думка, 1973. – 262 с.
3. Горбань І. М. Стан і моніторинг торфових боліт на Львівщині / І. М. Горбань // Шляхи покращання збереження торфових та інших боліт України. – К. : Техпринт, 1999. – С. 48-55.