Головна » Статті » Конференція_2014_10_16-17 » Секція 5 Економічні науки

ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛІСІВ

Мариненко Віталій

к.держ.упр., завідувач сектору екології

Голосіївської районної в місті Києві державної

адміністрації, доцент кафедри управління

муніципальним розвитком Академії

муніципального управління

м. Київ

 

ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЛІСІВ

 

Внаслідок серйозного погіршення екологічної ситуації забезпечення конституційного права громадян на сприятливе навколишнє природне середовище стає найважливішим завданням органів державної влади, органів місцевого самоврядування, суспільства в цілому.

Природні ресурси – сукупність об’єктів і систем живої і неживої природи, компоненти природного середовища, що оточують людину, які використовуються в процесі суспільного виробництва для задоволення матеріальних і культурних потреб людини і суспільства [1].

За останні десятиліття зросло руйнування навколишнього природного середовища під впливом техногенної діяльності. В зв’язку з тісним зв’язком сучасного розвитку цивілізації відбуваються глобальні зміни у природі в т.ч. через вирубування лісів і руйнування екосистем.

Охорона та використання лісів, як природних ресурсів є однiєю з найважливіших проблем, які вирішують органи місцевого самоврядування на своїх територіях. Це пов’язано насамперед зі збільшенням кількості i масштабністю самих екологічних проблем, усвідомленням їх впливу на стан здоров’я людей, з несприятливими процесами, що відбуваються в довкіллі й негативно позначаються на якості життя населення.

Збереження та відновлення лісів слугує своєрідним індикатором нашої євроінтеграційної готовності, адже питання охорони навколишнього природного середовища в осяжному майбутньому залишатимуться незмінними пріоритетами Європейського Союзу.

Сьогодні, коли стала очевидною низька результативність діючих механізмів регулювання антропогенного впливу на довкілля, виникла об’єктивна необхідність здійснення ефективної екологічної політики у сфері збереження лісів, що вимагає відповідного наукового обґрунтування шляхів її вдосконалення та механізмів реалізації.

Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначено, що місцеве самоврядування в Україні – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України [2].

Загальна площа лісових ділянок, що належать до лісового фонду України, за результатами державного обліку лісів України станом на 01.01.2011 становить 10378,7 тис. га, в т.ч. вкриті лісовою рослинністю – 9573,9 тис. га. Лісистість України становить 15,9% і збільшилась в порівняні з попереднім обліком (2002 року) на 0,2%.

Ліси в цілому перебувають у державній власності та належать до сфери управління органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних осіб тощо, зокрема Держлісагентства (66%), органів місцевого самоврядування (13%), Мінагрополітики (5%), Міноборони (2%), ДСНС (2%), Мінприроди (2%), решти суб’єктів господарювання (3%). Крім того, майже 8% лісів знаходяться на землях запасу і не надані у користування.

Обсяг відтворення лісів в Україні у 2012 році становив 70146 га, в тому числі шляхом садіння і висівання – 53511га (76,3%), природного поновлення 16635 га (23,7%) [4].

В столиці України – Києві землі лісогосподарського призначення складають 31651,0 га і перспектива подальшого розвитку лісового господарства спрямована на взаємодію механізмів державного регулювання екологічного розвитку, що ґрунтується на принципах, які забезпечують взаємоузгодженість економічних інтересів органів місцевої влади та суб’єктів господарювання.

Якість життя значною мірою залежить від екологічного фактору, тобто стану оточуючого людей природного середовища. Тому кожне рішення місцевої влади, яке стосується економічного або соціального розвитку повинно зважуватися з точки зору його екологічних наслідків. Доцільним є забезпечення злагодженої взаємодії різних державних і місцевих структур та суспільних інституцій у формуванні і проведенні місцевої екологічної політики як складової державної екологічної політики.

Одне з основних завдань сьогодення – це зміна свідомості людей, яка надасть можливість показати, що пересічні мешканці міста чи селища через органи місцевої влади можуть брати участь у процесі планування та реалізації природоохоронних заходів, що дозволить покращити стан довкілля безпосередньо в тому місці, де вони проживають.

Розв’язанню проблеми місцевої екологічної політики може сприяти адміністративна реформа. Серед її основних напрямів – передача частини повноважень на місцевий рівень. Саме вона покликана передбачати створення ефективно діючої системи влади в центрі і на місцях, здійснити фінансово-економічне, та нормативно-правове забезпечення територій на основі оптимального поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів [3].

 

Література

1. Антонов А. Л. Роль держави в управлінні природокористуванням і природоохоронною діяльністю / А. Л. Антонов // Актуальні проблеми  державного управ­ління: 3б. наук. пр. – X.: Вид-во ХарРІ НАДУ “Магістр”, 2007. – №2 (32). – С. 257–264.

2. Закон України Про місцеве самоврядування в Україні // Відом. Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.

3. В. П. Кухар. Проблеми України – перехід до сталого розвитку /             В. П.Кухар – [Електронний ресурс].

4 Національна доповідь про стан навколишнього природного середови­ща в Україні у 2012 році. – [Електронний ресурс]..

Категорія: Секція 5 Економічні науки | Додав: Admin (16.10.2014)
Переглядів: 351
Всього коментарів: 0